Франко-фест

Франко-фест

Клас. Парта. За партою хлопчик і дівчинка. Йде урок. Вчитель розповідає про Івана Франка. Хлопчик спить. Дівчинка стусає його у бік.

Маша: Микито, не спи. Все на світі проспиш.

Микита: Угу.

Маша: Микито, Наталія Василівна на тебе вже дивиться. От і влетить тобі.

Микита: Угу.

Вчителька: А зараз Микита розкаже нам  про дитинство Івана Франка.

Микита: Що, де, угу.

Вчителька: Ось тобі, Микито, і угу. Ми слухаємо тебе дуже уважно.

Микита: Про що слухаєте?

Вчителька: Про дитинство Івана Франка.

Микита: Я не пам'ятаю. Ми давно це вчили.

Вчителька: Ой.( зітхає) То хоч скажи , які твори Франка ти знаєш.

Микита: Ну. О, про лиса. Як його? Микиту.

Фарбований Лис

 Лис: Що ви собі думаєте! Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з базару курку вкраду.

Вовчик:  Ет, не говори дурниць!

Лис:  Що, дурниць? Ану, побачите!

Вовчик: Побачимо або й не побачимо. Там собаки зграями по вулицях бігають.

Ведмідь: То вже хіба ти обернешся в блоху, щоб тебе не побачили й не роздерли.

Лис іде до міста, за ним женуться собаки. Лис вскочив у діжку з фарбою. Виліз, сам себе злякався.

Лис: Та невже це я? Невже це моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? 

Зупинився на галявині. Аж раптом йому назустріч виходить Вовчик.

Вовчик: Он там... Он там... Он там... Ой, та й страшно ж! Ой, та й люте ж!

Зайчиха: Та що, що таке?

Вовчик: Не знаю... Не знаю... Ой, та й страшне ж!

Лис: Гей! Та це не погано, що вони мене так бояться. На цьому можна добре виграти. Стійте, лишень, я вам покажу себе. 

Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека подивитися на нового гостя, але ніхто не смів підступити ближче. А Лис Микита мов і не бачив цього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши на середину звіриного майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь. Сів і жде. 

Лис: Любі мої, не бійтеся мене. Приступіть ближче, я хочу вам щось дуже важливе сказати.

Ведмідь: А ти ж хто такий?

Лис: Підступіть ближче, я вам усе розповім.

Звірі підступають ближче.

Лис: Слухайте, любі мої, і радійте! Сьогодні рано Святий Миколай виліпив мене з небесної глини, придивіться, яка вона блакитна. І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Гостромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний за своє життя і своє добро. Йди на землю і будь царем звірів, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів». Почувши це, звірі аж у долоні сплеснули.

Зайчиха: Ой, Господи! Так це ти маєш бути нашим царем?

Лис: Так, дітоньки!

Микита: Ой, когось цей Лис мені нагадує. Тобі не здається,  Машо?

Маша: І справді! Точнісінько наші олігархи- депутати.

Микита:  Їм і вчитися не потрібно, вони хитрістю проживуть. А от нам ЗНО здавать. Боюсь я , Машо, не здам!

Маша:  А поменше спи, а побільше вчи, то й толок буде.

Микита: Так я вчу, а воно не вчиться. Ще й цей Франко.. Спробуй його зрозуміти. Важкий він для мене.

Маша: Важкий! Ще б пак ! І буде важкий, бо на уроках спиш, а не вчителя слухаєш.  Будеш так вчитись, будеш , як Гриць.

Микита: Який ще Гриць?

Маша: А от такий….

Грицева шкільна наука

На сцені батько і Гриць, ідуть дорогою, розмовляють:

Батько: Грицю!  

Гриць:  Га! 

Батько: Видиш оту хату?  

Гриць: Видзу.  

Батько: Пам'ятай собі, се школа.  

Гриць: Ба!

Батько: Сюди будеш ходити вчитися.  

Гриць: Ба!

Батько: Справуйся добре, не пустуй, пана професора, слухай. Я йду, аби тебе записав.  А ти йди за отсими хлопчиками. Візьміть його хлопчики, з собою!  

Гриць: Ба!  

Школа, парта. Діти і Гриць. Діти беруть різки і б'ють Гриця по плечах.

Гриць: Ой-ой-ой-ой!

Хлопець: Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, того треба по плечах постукати. Ти того не знав?  

Гриць:  Не-е-е зна-а-в! 

Хлопець: Чому не знав?  

Гриць: Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколі.  

Хлопці: Перший раз! а!

Хлопець: О, то треба тебе погостити!

Хлопчик  взяв зі скриночки добрий кусник крейди і подав Грицеві.  

Хлопець: На, дурню, їж, а борзо! 

Гриць їсть крейду, хлопці сміються.

Гриць: Цого смієтеся?

Хлопець: Нічого, нічого. Може, хочеш іще?  

Гриць: Ні, не хоцу. А сцо то таке?  

Хлопець: То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.  

Гриць: Ой, не дузе добле.  

Хлопець: Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи. 

Діти сідають за парту. На дошці напис « а-ба-ба-га-ла-ма-га». Діти читають вголос.

Діти: А-ба-ба-га-ла-ма-га! А-ба-ба-га-ла-ма-га! А-ба-ба-га-ла-ма-га!

Гриць(співуче): А-ба-ба-га-ла-ма-га! А-ба-ба-га-ла-ма-га! А-ба-ба-га-ла-ма-га!

Микита: Ха. Я так би теж вчився. Що тут складного? Не те що у нас: фізика, хімія, англійська, алгебра, з мови синтаксиси, фонетики … Жах!!!

Маша: Ет, дурний ти, Микито! Тобі аби не вчитись. Гляди так і залишишся дурнем. Он Гриця батько зі школи забрав, і все, що Гриць вивчив –  це абабагаламага. А нам треба вчитися, бо бути справжнім громадянином своєї країни – це не тільки захищати її зі зброєю в руках,  як Захар Беркут, а й розбудовувати її інтелектуально.

Захар Беркут

Тугар Вовк: Здорові були, громадо!

Захар Беркут: Здоров був і ти, боярине! Ми закликали тебе, боярине, перед суд громади, щоб вислухати твого слова, заким осудимо твої поступки. Яким правом і в якій цілі ти робив кривду громаді?

1-й свідок: Я розкажу про життя Тугара Вовка до появи його на Тухольщині з монголо-татарським військом. Боярин жив при дворі князя Данила Романовича. Але в битві з монголами над річкою Калкою став зрадником батьківщини. Він передав ворогам план битви, складений руськими князями.

Суддя: Чому боярина не засудили за зраду?

1-й свідок: Тугар Вовк уникнув смерті через відсутність доказів. Але при княжім дворі всі почали сторонитися його. Сам князь не довіряв йому.

Суддя: Чи визнаєш, боярине, свою провину?

Тугар Вовк: Ні! Я  не міг далі знаходитися при княжому дворі, де всі мене сторонилися. Я

попросив у князя дарувати мені землі Тухольщини і назавжди залишив княжий двір.

2-й свідок: Прибувши до Тухольщини, він самочинно почав займати громадські поля, ліси, луки.

Суддя: За що, боярине, громаду кривдив?

Тугар Вовк: Я брав тільки те, що мені мій князь дарував.

2-й свідок: З того часу почалася справжня війна між боярином і тухольцями. Він наказував убивати тухольську худобу, а лісничого звелів прив'язати до дерева і сікти різками мало не до смерті. Громада заявила, що не признає його зверхності над собою, особливо його права на громадську землю. Громада запропонувала прийняти його як рівноправного члена.

Суддя: Чому, Тугаре не прийняв пропозицію громади?

Тугар Вовк: То я мав нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки смердів?

3-й свідок: Я буду свідчити про те, що цей чоловік убив Митьку Вояка, свого колишнього воїна, який хотів розказати суду про зраду Тугара Вовка й перехід його на бік монголо-татар. Тухольці прогнали боярина з рідного краю. А він, щоб помститися, знову вдався до своїх колишніх союзників.

Суддя: Чому зрадив свій народ, свого князя?

Тугар Вовк: Я не знаю ніякого царя, крім великого Чінгіз-хана, пана всього світу.

4-й свідок: Я знаю, що Тугар Вовк видав монголам тухольський шлях, який вів в Угорщину, став їхнім провідником, бо хотів помститися нам. Радив монголам хати наші спалити.

Суддя: Хто ще може що сказати про Тугара Вовка?

Максим: Тугар Вовк ходив до тухольців на переговори, щоб випустити завойовників із долини взамін на моє життя. Проте я не погодився. Тухольці будуть битися до останнього, щоб не пустити ворога через гори.

Суддя: А що скаже Мирослава, донька боярина?

Мирослава: Ні, я … сирота, я не маю вітця!.. Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи зрадив свій край і пристав на службу до монголів.  

Максим: Мирославо, виходь за мене заміж, у тебе буде інший батько – Захар Беркут.

Тугар Вовк: І ти, підлий хамів роде, смієш рівняти себе зо мною? Зо мною, що вік звікував між князями! Моя донька може вибирати собі жениха між найпершими і найславетнішими молодцями в краю.

Мирослава: Не потрібно мені інших. Та й ти не можеш тепер вирішувати мою долю.

Суддя: То буде так! Викликаю 5-го свідка!

5-й свідок: Я давно знаю Тугара Вовка. Він був люблячим батьком, без дружини сам виховував свою доньку і зараз бажає їй щастя в багатстві. Окрім того, він у останньому бою відсік руку Бурунді, чим врятував життя Максима.

Суддя: Викликаю свідка цього бою.

6-й свідок: Я бачив і можу твердо сказати: Бурунда із страшенною силою замахнувся , щоб сокирою розлупати Максимову голову. Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою , і рука Бурунти враз  упала.

Суддя: Слухай , боярине, наше слово. Неправдою ти прийшов до нас, неправдою вчинив над нами. Ти смертельно провинив перед Богом і людьми. То ж прощення в цьому тобі немає. Але є одне, що може врятувати тебе від смерті – це твій вчинок – порятунок Максима. Смерті тобі не бажаємо, але в громаді тобі нашій місця немає.

Тугар Вовк: Чесна громадо ! немає слів, які б виправдали мою провину, пояснили вчинки. Але скажіть, чим ви перемогли ворога? Що дало вам силу, віру в перемогу, яку втратив я?

 Захар Беркут: Ми перемогли нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порятунку, дружно держатися купи. Незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не переможе вас. Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного!

До Микити і Маші приєднується Настя.

Микита: Насте,  ти чула, бачила…це прямо як про наших вояків, що на сході боронять нашу землю. Північний ворог руки простяг до нашої України, а вони грудьми закрили наше дитинство від смерті й руїн.

Настя: Ех, якби ще всі це розуміли ! Якби менше було отаких Тугарів Вовків, то , може б, і не зазнавала наша земля сліз війни. Таких, як Максим, побільше б.

Микита: А я? Я чим гірший? От прийде час – і я піду кордони боронить. А ти мені листи писатимеш, такі, як ти вмієш, гарні-гарні, ніжні-ніжні.

Настя: Писатиму. Ще й з віршами Франка.

Микита: Про кохання?

Настя:  Про нього. Ось є такий. Що піснею став. Гарний. Аж за душу бере.

Микита:  Який?

Маша: «Чого являєшся мені у сні?»

Микита: Хочу послухать…

Звучить музика, на сцену виходять дівчата, співають « Чого являєшся мені у сні?»

Микита: А ще щось у Франка є про любов?

Маша: Є, тільки трагічне. « Украдене щастя» називається.

Украдене щастя

Анна порається столу.  Жандарм    підходить до неї і бере її за плечі.  

Жандарм: Анно!   

 Анна (ледве чутно):   Чого тобі?  

Жандарм: Що, ти навіть поглянути на мене не хочеш?  

 Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очі вниз і мовчить. Жандарм    довго дивиться на неї.

Жандарм: Нелюди! Поганці! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!  

Анна: Про кого се ти?  

Жандарм: А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчиків? Знаєш, як мене взяли до війська, то один із них у коршмі виразно сказав мені: «Ти, Михаиле, іди в божий час, але про Анну і не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати». Я тоді розсміявся йому в очі, але бачу, що вони таки поставили на своїм.  

Анна (несміло): Так ти... не гніваєшся на мене? Не проклинаєш мене?  

Жандарм: На тебе, бідна сирото! Хіба ж я не знаю, що ти тут нічого не винна, що у тебе не було власної волі, що тебе загукали, одурили, замучили?  

 Анна (плаче).  

Жандарм: Та ні, признаюся тобі, в першій хвилі, дізнавшися, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько. Я цілими днями бігав мов одурілий по полю і кляв тебе, просив на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха,  

Анна (перелякана):   Михайле!  

Жандарм: Не бійся, бог не дитина, щоби слухати прокльонів одурілого чоловіка.  

Анна (крізь сльози):  Ой, боюсь, що він таки вислухав тебе!  

Жандарм(радісно):  Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?  

Анна   (з переляком відпихає його від себе): Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю.  

Жандарм: Е, що такий чоловік! Нині є, а завтра може не бути.  

Анна: Як то? Що се значить? Що ти говориш?  

Жандарм: Нічого. Так собі. Але якби його не було, то ти...  

Анна: Мовчи! Мовчи! Не говори! І про чоловіка мого не смій думати нічого злого!  

Жандарм: Ет, говори собі! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя річ.  

Анна (бере його за рам'я): Михайле, що ти думаєш, скажи мені?  

Жандарм: Дай мені спокій! Завтра побачиш!   

Анна: Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се   с твого голocy, коли ти розпитував його про ті шрами. О, я знаю-тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб ти змилувався над нами, не погубляв нас. Одно тільки тобі скажу, що двоє невинних людей візьмеш на душу!  

Жандарм:Я маю в бозі надію, ані одного не візьму.   Але те одно тобі скажу, що твій чоловік був би дуже добре зробив, коли би був нині дома сидів і не їздив на заробок.  

Анна: Звір ти, звір лютий! Наострився пожерти нас і тепер думаєш, що найшов притоку. Але бог тебе, покарає, тяжко покарає?  

Жандарм    (сміється): Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерців зійшлося, що за життя любилися і по смерті одно за друге не забули, а зійшовшися, не мають що ліпшого   робити, як   сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий, ненависний тобі?  

 Анна: Чого ти хочеш від мене? Чого прийшов у сі сторони?  

Жандарм: Богом тобі клянуся, що я не хотів. Два місяці я вже тут, а знаєш сама, що я досі оминав вашу хату. Аж сьогодня — не знаю, чи бог, чи зла доля завели мене до вас.  

Відходить. Ставить тарілку на стіл.

Жандарм: Анно!  

Анна підводить голову, глядить на нього з невисказаною тривогою і опускає очі.  

Жандарм: Сюда ходи!  

 Анна підходить до нього і зупиняється.  

Жандарм : Ближче, ближче! Гляди мені в очі! Просто!  

Анна (силується глядіти, тремтить уся, потому кидається перед ним на коліна).   Михаиле! Михаиле! Не муч мене! Не можу глядіти на тебе! Ти такий страшний!  

Жандарм: Дурна! Чого тобі боятися? Для злодіїв, розбійників я можу бути страшний, се моя служба. Ти не бійся!  

Анна: Але ж він нічого не винен! Михаиле! Що ти наговорив на нього? Клянусь тобі, він не винен!  

Жандарм: Хто він? А, твій Микола! Ну, а може, й винен?  

Анна: Ні, ні, ні! Ніколи! Він такий добрий, він хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловіка вбив!  

Жандарм: А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Ні, не говори мені про нього! Яке мені до нього діло? Я йому не ворог, а трафилися такі сліди, що свідчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя служба. Коли він не винен, то в суді його правда покажеться.  

Анна: Так чого ж ти від мене хочеш? Я прецінь з ним не була, нічого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий і казав, що його війт побив.  

Жандарм: Байдуже мені про се. Будеш те в суді говорити. Я про що інше хочу з тобою побалакати. Анно, дивися мені в очі! (Бере її за плечі і вдивляється їй у очі.) А ти ще гарна, молода, свіжа! Анно, любиш мене?  

Анна (тремтить): Михаиле, пусти мене!  

Жандарм: Ні, не пущу! Скажи зараз, любиш мене?

Анна (відвернувшись): Ні, ні, не люблю! Ти страшний! Не люблю!  

Жандарм (грізно):  Гляди мені в очі, чуєш? Скажи тепер, любиш мене?  

Анна: Михаиле! Братчику мій, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очі, то мені так важко, так страшної Сама не своя стаю!  

Жандарм: Дурниці! Говори, любиш мене?

Анна (ледве чутно): Люблю.

Жандарм: Ще раз скажи! Голосніше! 

Анна:  Люблю.  

Жандарм: Пам'ятай же. І будеш моєю? Стій просто, не трясись! Знай, що від мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввіп'юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?  

Анна: Ради бога, Михаиле! Не говори сього! Я шлюбна жінка! Я присягала. Гріх мені таке слухати, гріх подумати про таке!  

Жандарм: А не гріх було дати мені слово, а потому вийти за другого? Не гріх украсти моє щастя?  

Анна: І моє вкрадено, голубе мій! І моє серце розбито, і мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним ні в кут ні в двері, що з нього люди сміються, що хіба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорізати мене хочеш!  

Жандарм: Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злість тим, що нас розлучили. Наперекір тим, що вкрали наше щастя. Ми його відокрадімо, наше щастя!  

Анна: Бог нас покарає, бог!  

Жандарм: Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобідно та покоштуймо щастя.  

Анна: Чи довго воно потриває?  

Жандарм: Щастя ніколи довго не триває. Щастя все — день, година, одна хвилина.   

Анна: А потому?  

Жандарм: Потому? Мені то в голові, що потому буде! Досі бідували та мучились, і потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хіба тобі страшно?  

Анна : Ні, не страшно.  

Жандарм: Так хочеш бути щасливою?  

Анна: Хочу.  

Жандарм: Так будеш моєю?  

Анна: Буду.  

Жандарм: Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як і тепер мене одуриш, то горе тобі! Я страшно пімщуся на тобі й на нім.  

Анна:  Ні, не одурю.  

Танок під пісню « Ой ти, дівчино, з горіха зерня»

Микита: А сам Франко закохувався?

Маша: А як же. А вірші які у нього…. 

Настя: Він своїм коханим присвячував.

Микита: Цікаво, а якими вони були?

Настя: Хто?

Микита: Жінки. Чимось же вони таку людину  привабили? 

На сцену виходить Іван Франко.

Франко: Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа Ольгу Рошкевич... Наша любов тяглася 10 літ, батьки у виду були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу кар'єру, але по моїм процесі 1878 - 1879 р. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880р. присилили панну вийти замуж за іншого, попа Озаркевича ( брата писательки Кобринської, чоловіка, зрештою, дуже гарного). Це був для мене тяжкий удар...

На сцену виходить Ольга Рошкевич. Стає напівоберта до зали. Франко звертається до неї.

Франко: Не знаю... Ох Ольго,... Ти ніби в душу глянула мені. І то не примха, то не випадковість, Що я твоїх думок читаю повість...

Голос :           Блаженний місяць сходить над садком. 

Погідна ніч. Спекотне літо. Гомін. 

Окрилений взаємністю Франко 

Нотує в серці ніжний голос Олин 

Отак удвох під зорями до рана 

Палке, як жар, «коханий мій», «кохана», 

А потім невмолимий біль розлук...

            І панночок примхливих шамотіння,

            Глум пань, і гнів батьків, і це терпіння... 

Ти молода, на все була готова 

Заради безкорисної любові.

Ольга:           Іване мій, Іване!

Чи ж винна я, що батькова рука

                        Така безжальна і тверда така? 

Я вже від злих очей не мала спасу 

І плакала з розпуки час від часу. 

Ще хтось руку дав - мені забракло слів

І я пішла - на серці жмуток болю, -

Собі й тобі переламавши долю. 

Та в тих душевних муках, далебі, 

Я залишилась вірною тобі...

Голос:            Замкнулася в глибокій самотині

                        А він в думі... Спливли літа, як в сивому тумані 

Ота любов - гірка й принадна річ...

Франко:        Ох , Ольго, муко моя рання, 

Моє найперше втрачене кохання 

Коли вже доля розлучила нас,

                        Прийди до мене в передсмертний час.

Ольга:           Нізащо! Ні! Хто я тепер, Іване 

Безмовна тінь і невигойна рана. 

Той жмуток листя, що-с лишив мені 

Уже не буде зеленіти, ні. 

Твої слова - давно побляклі перли

Вони німію вони для мене вмерли.

                        Перев'язала стрічкою листи.

                        Й візьму в могилу, їх написав не ти, 

А той юнак, закоханий у мене, 

Що весь тремтів у погляді шаленім

Пробач мені, твою останню волю 

Не сповню, не знесу гіркого болю... 

Сльоза скотилась тихо на траву. 

«А я жива. Чого я ще живу?»

Франко:        Ох, Ольго, дощ ридає за вікном.

Твій біль, твій смуток - це було давно. 

Прости мені, я так невипадково

                        Твоїх думок тепер гортаю повість: 

Коли вже думу зрада обпече 

Нема кому схилитись на плече.

Маша: Станіславські друзі Франка згадують одне й те ж ім'я - Юзефи Дзвонковської, їхні розмови свідчать про те, що Юзефа надзвичайно вродлива, розумна дівчина з досить-таки передовими й оригінальними поглядами. На Франка шляхтянка справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум. Після Ольги Рошкевич Юзефа була саме тією жінкою, яка могла б йти поруч, стати його дружиною. На жаль, не вдалося виявити до цього часу ні одного листа, котрі писав Франко до неї. Про зміст цих листів можна лише здогадуватись з відповідей Франку. Адже вона юна і молода шляхтянка хворіла сухотами і життя її гасло, мов свічка. ... Відмова Юзефи вразила його. Юний Іван не знав гіркої правди Юзефи.

Франко: Юзефо, Юзефо, чому ти така невблаганна?

Юзефа: Іване, не питай, нам все одно не бути разом.

Франко: Чому?

Юзефа: Я не хочу робити тобі боляче, мій друже, то ж не роби боляче мені. Не питай, залиш усе як є.

На сцену виходить Юзефа, стає біля Ольги напіоберта до зали.

Франко: Я й забув, що то осінь холодна, 

Я й забув, що то смерті пора, 

Я й забув, що то кров благородна, 

Що між нами безодня стара, 

Що між нами народнії сльози, 

Що пробитися нам зовсім не слід, 

Я й забув, що столітні погрози 

Відлучили від мого твій слід.

Маша: Була ще одна у нього любов.  Це Целіна.

Микита: От воно що.

На столі лежать нерозкриті листи, Целіна на них дивиться, не відкриваючи.

Входить тітка Целіни.

 Тітка: Целіно, віддай мені ці всі листи, вони тобі зовсім не потрібні. Невже ти не бачиш, що цей Франко тобі зовсім не пара. Ти повинна вийти заміж за чоловіка із становищем, який забезпечить тебе і твоїх дітей. Крім того, ти на державній службі і сама прекрасно знаєш, що закони Австрії не дозволяють заміжнім жінкам працювати на державній службі.

Тітка забирає листи і виходить. Із кишені витягає листа, витягає з конверта і читає.

 Тітка:           За що, красавице, я так тебе люблю, 

Що серце треплеться в грудях несамовито,

            Коли приходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Целіна: Іван часто приходив на пошту, передавав мені поручені листи для мене ж. Але я не відповідала на них. Він увечері, йдучи мовчки позаду, проводжав мене додому цілі місяці.  Я ніколи не промовила до нього слова. Чому? У мене був тоді жених, хоч тітка й не погоджувалась на нього і таки нас розлучила. А втім, мені подобалися брюнети.

Микита: Дивна яка... Брюнети їй подобалися. А, може, ті брюнети слова зв'язать не можуть. А тут – поет!

Настя:  А він їй знаєш, що відповів? Ось послухай…

Целіна виходить , розгортає листа і читає:

І ти прощай! Твого ім'я 

Не вимовлю ніколи я

 В лице твоє не гляну! 

Бодай не знала ти повік 

Куди се я від тебе втік 

Чим гою серця рану.

А як де хтось мене згада

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, Квітко зів'яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!»

Відходить до Ольги й Юзефи, стає поряд з ними.

Микита: Так їй і треба.

Ольга, Юзефа, Целіна виходять до глядачів. Читають вірш « Тричі мені являлася любов»

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга - гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

"Мені не жить, тож най умру одна!"

 І мовчки щезла там, де вічно темнно.

Явилась третя - женщина чи звір?

 Глядиш на неї - і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

 Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне - 

Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

 І око в око зазира мені.

 І дивні іскри починають грати

В її очах - такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню

шлях І як я ним у пітьму помандрую.

Настя:  А , між іншим, Франко таки одружився.

Микита: З ким ?

Настя: У травні 1886 року І.Франко вдруге приїхав до Києва, маючи намір одружитися з Ольгою Хоружинською. Наприкінці травня відбулося вінчання у церкві колегій Ґалаґана поета із українською дворянкою. Ольга Федорівна була доброю матір'ю, вірною дружиною, невтомною помічницею Івана Яковича. Допомагала йому в літературній праці, видавала заснований письменником журнал «Житє і слово». На свій кошт вона опублікувала книжку

 І. Франка «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин». Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Саме їй присвячені ці поетичні рядки.

Читець:  «Моїй дружині»

Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій - щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.
В сльоту зимнюю, в днину млистую
Я дорогою йду тернистою;
Кого я любив, ті забулися,
А з ким я дружив - відвернулися.
Відвернулися та й цураються,
З труду мойого посміхаються,
В порох топчуть те, що мені святе, - 
А недоля й тьма все росте й росте.
Важко дерево з корнем вирвати,
Друга давнього з серця вигнати.
Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,
Де брехня сичить вкруг гадюкою.
Та як радісно серед трудного
Шляху темного і безлюдного
Вгледіть - світиться десь оконечко!..
Так у горі нам - щире словечко.
То ж за дар малий, а безцінний твій,
Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,
За той усміх твій не вдослід журбі
Спасибі тобі! Спасибі тобі!

Микита: А він кохав свою дружину?

Настя: Якщо писав такі вірші, то кохав. Може, не так пристрасно, як тих дівчат у молодості. Але я вірю, що кохав,  і його кохання до дружини було поміркованим, щирим і тихим, як літній вечір.

На сцену виходить Ольга Хоружинська.

Світ без кохання - колюча завія,

Серце без ласки та ще й доброти

Світ без кохання - холодне обличчя

Губи зів'ялі і кволість руки

Світ без кохання - піщана пустеля,

Небо без сонця, весна без тепла

Світ без кохання - нездійснена мрія.

Птаха без крил, долі присмак гіркий...

Микита:  О, я стільки сьогодні дізнався. Завтра вчительці все-все  розкажу.

Настя: Що тепер скажеш: заважкий для тебе Франко?

Микита: Та ні, він цікавий, і як людині я йому симпатизую. Треба перечитати його твори.

Маша: От бач, а ти: не здам, не здам.

Читець: «Серце каменяра»

Від карпатських стрімких перевалів

 Аж до львівських хвилястих висот 

Землю краєм Франковим назвали –

Це наймення надав їй народ.

І живе в цім найменні крилатім 

Нездоланний титан - Каменяр. 

Світлі думи, пориви завзяті, 

Серця вічно палаючий жар.

Хай же слава полине по краю, 

Цьому серцю, що вічно живе, 

Що вогнем незгасимим палає, -

Ніжне серце, ясне, грозове!